Поетичні дописи

Чи є війна?
Сьогодні Катя пошепки сказала,
Що йде війна далеко десь на Україні,
А я про це чомусь не знала,
Здавалося, що мир панує всюди нині.
Так сонечко яскраво світить,
І пташечки співають пісеньки веселі.
Й на вулиці сміються діти,
І затишно мені в моїй оселі.
Я маму запитаю, вона знає,
Бо подруга, щось сплутала, можливо,
Між ким війна? Чому вона буває?
Для мене знати дуже це важливо.
А мама так замислено сказала:
Війна іде на сході України,
Раніше ти цього не знала,
Тож розповім всю правду тобі нині.
Наша держава - незалежна й сильна,
Та хочуть на шматки її порвати.
Отож за те, щоб Україна була неподільна,
І стали люди між собою воювати.
Хоробрі воїни в окопах там далеко
Наш мирний день оберігають,
Стріляють і буває там  нелегко,
Та ворога до нас не допускають.
Чиїсь діди, татусі, і брати
Життям не раз своїм ризикували
Для того, щоб щасливі  я і ти,
Спокійно  в домі своїм  спали.
І стихла розповідь сумна,
Тепер я знатиму, мала дитина,
Що десь іде на смерть війна,
Для того, щоб жила єдина Україна.
................….....................................................
Татові
Татусю рідненький,найкращий у світі,
Дружина, онуки і ми – твої діти
Не можем збагнути, що сталось тоді:
Пішов на роботу – повернувсь у труні.
Онуків обожнював,гордився дітьми,
Жив по-людськи ти поміж
людьми.
Уважний до кожного, всім
помагав,
Трудивсь до останнього, рук не покладав.
В роботі важкій
минув короткий твій вік.
Люблячий батько, дідусь,
чоловік.
Сім’єю своєю ти дорожив.
Достойно життя своє ти
прожив.
Турботливий, надійний,
розумний, терплячий,
Встигав розв’язати всі наші задачі.
Ти всім намагавсь
нам полегшити ношу,
Ти був всюдисущим, отець наш хороший.
Надійною опорою був для всіх нас.
Тепер місяць лиш світе, а сонця світ згас.
Завжди поспішав, не розуміли – чому?
Нажитись хотів ти на світі цьому.
Випало випробувань для тебе багато:
Батька поховав, і матір, і брата.
Для матері був сином ти золотим.
Доглядав до останнього її
подиху і, як дитині, годив.
Чи в змозі хто всі труди оцінить?
Був депутатом, намагавсь
побільше зробить.
Старався для
рідних односельчан:
З асфальту дорога, газ, і на
кладовищі – новий паркан.
Роботі бухгалтера серце віддав.
Ніс теки до дому, вночі рахував.
Душею болів за кожний свій
звіт.
Татусю – єдиний такий на весь світ.
І згас на роботі, похиливсь за столом.
А потім – лікарня, й змахнув, як крилом.
І тут ти, рідненький, нас пожалів:
Без клопотів у інший світ відлетів.
Вже рік, як минув, а повірить не в змозі:
Не з’явиться постать твоя на порозі.
І жартом на вулиці не зачепиш нікого.
Так несподівано обірвалась життєва дорога.
Стараємось, трудимось, не чуючи втоми,
Немов повернешся до нашого дому.
І скажеш: «Оце молодці, і віднині
Ми будемо разом в єдиній родині».
Як важко без тебе, душа так щемить,
Рана не гоїться й все більше болить.
А сліз не вимірять жодною рікою.
Сумуємо, рідний, ми всі за тобою.
....................................................................
День народження, якого вже не буде

Наближається ця дата -
День народження твій, тату.
Летіла б до тебе на крилах,
Татусю, найкращий мій, милий.
Та одне крило відтяте,
Бо нема мого вже тата...
Минають роки, а біль не
вщухає.
Вже часточки мене немає.
Хоч як стече води багато,
Не змиє з пам'яті цю втрату.
І серце вмиється сльозами -
Тепер лиш в снах ти завжди з нами...
....................................................................
Колискова
Тебе Бог мені послав.
Ти - дарунок долі.
Найщасливіша я в світі,
Бо в мене є доня.

Доня, моя донечка -
Ясний промінь сонечка.
Доня, моя донечка -
Світло у віконечку.

Ягідки достигнуть,
Стануть всі червоні.
Принесу їх доні,
Доні у долоні.

Доня, моя донечка -
Ясний промінь сонечка.
Доня, моя донечка -
Світло у віконечку.

Он жучок повзе в травичці,
Рибка плаває у річці.
Так радіємо життю.
Доню я свою люблю.

Доня, моя донечка -
Ясний промінь сонечка.
Доня, моя донечка -
Світло у віконечку.

Літом ми сплетем віночки,
Вдягнем вишиті сорочки,
Дружно візьмемось за руки,
Побіжним в зелені луки.

Доня, моя донечка -
Ясний промінь сонечка.
Доня, моя донечка -
Світло у віконечку.

Ми поїдемо на море,
Будемо купатися,
Будем бігать по піску,
Гратись і сміятися.

Море, море голубе,
Дуже я люблю тебе,
Море, море голубе,
Я люблю тебе.

Скоро осінь вже настане,
Листя опадати стане,
Підем з донею в лісочок,
Знайдемо там грибочок.

Доня, моя донечка -
Ясний промінь сонечка.
Доня, моя донечка -
Світло у віконечку.

Взимку випаде сніжок,
Й доріжкою біленькою
Прийде в гості Дід Мороз
До доні маленької.

Доня, моя донечка -
Ясний промінь сонечка.
Доня, моя донечка -
Світло у віконечку.

....................................................

З мого життєпису

Як пташки в теплий ирій,

роки летять невпинно.

І залишає час в альбомі

для спогадів світлини.

Листаю аркуші життя:

Нові обличчя і веселий сміх,

А на обкладинці - незмінна я,

Щедра теплом душі для всіх.

Ось конкурс, семінар, нові вершини.

Такий шалений ритм  життя.

І не було такої днини,

Щоб забувала про роботу я.

Як зерна сію добре й вічне.

Учнівські успіхи  - то пагони знання.

Такий в навчанні рух циклічний:

Що віддаси, те і пожнеш сповна.

Для педагога істина відома:

Віддати серце дітям і тоді їх вчити.

Дорогу цю обрала я свідомо,

Й по-іншому не можу жити.

...........................................................

Код нації

Пішло за обрій спочивати Сонце,
Тихенько Темрява підкралась під віконце,
Матуся лагідно вкладає дитя спати
І ніжно починає колисати.
І ллється мелодійна пісня мами,
Любов і ласка огортає снами.

Отак із материнським молоком
Вбираємо у кров любов до мови,
Яка ітиме з нами по життю шляхом,
Що приведе на гору від основи.

Із нею опануємо ми всі науки,
Нас надихатиме її квітучий цвіт.
Вона сплете у дружбі наші руки,
Із нею ми пізнаємо цей світ.

У мові наша сила й непоборність.
У ній - наш генетичний код.
І кожне слово її - неповторність.
Вона єднає наш народ.

Із нею стяг  піднімем переможний.
І ворог нам ніякий не страшний.
Здолати нас ніхто не зможе.
Бо мова - то наш меч міцний.

............................................................ 

Месенджер-кохання 

Зелений вогник і мережі тиша.... 

Змішалися надія й невідомість. 

Хоча б одне лиш слово лише... 

Мовчання і щемливий біль натомість. 

Я думала, що вже весни не буде

На памороззю зіненій душі. 

Шукають його люди всюди -

Кохання, про яке написані вірші. 

А воно з'явиться тихесенько нізвідки, 

Й теплом проллється по крові, 

Поманить медом матіоли-квітки, 

Й не буде спокою уже тоді. 

Не знайдуться слова, щоб пояснити:

Що сколихнуло розум й почуття? 

І хочеться так, як ніколи жити. 

Оце і називається життя. 

Злітає ввись і обривається раптово

Мінлива амплітуда

почуттів:

То крила виростають, то готова

Кричати так, щоб біль весь відлетів. 

Але не хочу я його втрачати, 

Лише із ним я дихаю сповна, 

І новий день щасливо буду проживати, 

Бо тільки з ним я повністю жива.

...................................................................... 

Кривавий лютий

Розлучені, залякані та змушені тікати
З чудових місць, країв, де рідна хата,
Куди податися, не знаючи,
Сховати де від страху малюків?
По всіх країнах розбрелись, шукаючи,
Спасіння  для непрожитих іще життів.

Нові мови вивчаючи,
Свою рідну тим часом втрачаючи,
Шукаємо притулку ми на чужині.
Ми - біженці, ми гинемо на цій війні.

Думок сумних так роїться багато.
Ми жадібно чекаємо дзвінків
Від дідуся, від тата й брата.
Які боронять рідний край від ворогів.

За що, скажіть, будь ласка, нам усім
Дитинство та майбутнє наше стало, наче дим?
Незрозуміле та непередбачене ніким.
Чому, як злодій, ворог вдерся у наш дім?

За що розлучені родини?
За що ті сльози доньки й сина?
За що убили маму й тата?
Для чого горя так багато?

Як хочеться, скоріш щоб скінчилась війна,
Нестерпний гул  сирен не чути.
Щоб відійшла у небуття біда,
Але чи зможемо ми це забути?

Дитинство підло вкрала
і спопелила дім орда,
Та волю й віру нашу їй ніколи не здолати.
Повернемо всіх пташенят
до материнського гнізда,
І знов наповниться дитячим сміхом рідна хата.

(У співавторстві з Анною Довгопол)

2022

........................................................................... 

Найбажаніше бажання

Все сплуталось: надії, мрії, сни.
Я бачу, ніби на яву:
Немає сліз, нема війни.
Під мирним небом я живу.
Лунає стоголосо: "Перемога!!!"
Ніхто не зможе нас здолать!!
До рідного вертаються порога
Всі ті, хто змушені були втікать.
Лани квітують різнотрав'ям пишним,
Хрущі над вишнями гудуть.
На повні груди знову дишем,
І діточки до школи йдуть.

Настала ця так бажана година.
Все відбудоване - міста і села.
Зібралася нарешті вся родина
Під дахом рідної оселі.
Все ніби так, як і було раніше,
Як в тому - мирному житті.
Та не побачать діти батька більше, 
Що повернувсь додому  на щиті
2023

______________________

За мотивами Павла Тичини

Хотілося б писати про кохання,

Про те, як липа шелестить,

Як діаматни-роси виблискують зрання,

Але серце зовсім за  інше болить.

Іде молодий, посміхаючись любій,

Назад повернутися їй обіцяє,

Цілує їй очі, в обіймах голубить.

Побачаться знов?  Того сам він не знає.

П'янко конвалії пахощі ллють,

Млосне сонце теплом огортає.

Попереду - далі в загравах вогню.

Невідомість підступно в обійми чекає.

"Не бійся кохана, бо муром міцним

Закриєм від ворога нашу країну.

Ти вір: повернуся живим я з війни,

Радітимемо разом ми сміху дитини".

І вірять, чекають їх матері, 

Жінки і кохані, старенькі й малі. 

З надією вдивляються в дорогу,

Бажану там бачать вони перемогу.

Зметуть титани все вороже те сміття.

Це наше все: поля пшеничні й кришталевий водограй!

Повернемось до мирного життя!

Й знов  розцвіте вишнево рідний край!

2024

__________________

Вставні слова

Здається, мені це все сниться.
Мамо, прошу поясни.
Жили ми в мирі, вміли веселиться,
Раділи розквіту весни.

 
Шкода, не цінували те, що мали.
На горе, підкралася війна.
Без сумніву,  сильнішими ми стали.
Матусю люба, кому потрібна вона?

___________________

Ґанж написаного

Ти кажеш: вірші пишуться тоді,

Коли всередині нема спокою.

Давно вже не писалося мені,

Так затишно мені було з тобою.

Я знову на молекули розпалась.

Докупи важко так себе зібрати.

Минуле знову пригадалось.

А от майбутнього не можу знати.

А хочеш я про тебе вірш складу?

От уявляєш, хтось про тебе пише?

Думки на аркуш білий покладу,

Емоції свої на нім залишу.

Але ж ти прочитаєш все не так,

І все по-своєму відчуєш.

В словах побачиш зовсім  інший знак,

І ритми серця мого не почуєш.

____________________

Штучний інтелект (монолог)

На всі питання відповіді маю.

В собі я Всесвіт весь вмістив.

Чи є таке, чого не знаю?

Чи помилку якусь я допустив?

Та ні. Я бездоганний і всесильний.

Без мене вже ніхто не може жить.

І весь  земний потік інформаційний.

В мені, як в жилах кров, біжить.

Усі від мене вже залежать 

Від ранку і до пізньої зорі.

Мені думки і дії їх належать.

Вони - внизу, над ними я - вгорі.

_____________________

Найцінніший скарб

Цінуй життя, воно ж одне, 

Безпеки правила вивчай. 

І бережи від лих себе, 

Про небезпеку пам'ятай! 

Смугасту зебру перейти -

Потрібно бути тут уважним:

Зелене світло чекай ти, 

Не поспішай і будь обачним! 

І не штовхайся, не біжи, 

Коли тролейбус вже рушає.

Стареньким ти допоможи. 

Тут поспіх дуже заважає.

А вдома  твердо пам'ятай:

Електрика - важлива тема!

Тож вчасно праску вимикай, 

Тоді уникнеш ти проблеми. 

Коли, на жах, вогонь палючий

Пожежею полонить дім, 

Не панікуй і дій рішуче:

Телефонуй на "сто один".

А зараз  будь іще пильнішим:

Тривоги знак не ігноруй.

Часу не гай, а якнайшвидше -

До сховища,  життя рятуй.

Сторонні речі підбирати

З цікавості не поспішай.

Вони  загрозу можуть мати.

Іде війна -  на це зважай.

Не все можливо передбачить, 

Спрогнозувати рух стихій, 

Але багато дуже значать 

Знання і виваженість дій.

І повсякчас ти пам'ятай:

Великий скарб - життя людське. 

Безпеки правила вивчай!

Будь ласка, бережи себе.

___________________

Сльози скорботи

Ідуть у вічність наші соколи. 
Красиві, веселі й сміливі були. 
Хтось лИшив дружину, дітей, маму й тата, 
А хтось і не встиг  на  рушник білий стати. 

Плакуча верба на них споглядає:
Їм дім будувати б, ростить діточок.
Печаль у повітрі, як ворон, літає,
І вітер схиляє голівки квіток.

Живим коридором ми їх зустрічаєм, 
В дорогу на небо навік проводжаєм.
І знає кожен, що герої не вмирають.
Пам'ять - жива, а вони - спочивають.

____________________

Блакитні озера

Качки по озеру пливуть, 

Ранкова віє прохолода. 

І оси дружненько гудуть:

"Таблетку випив ти, Володя?"

"Мене ви задовбали всі. 

Сюди приїхав пити пиво. 

В дупу претензії оці, 

Відпочиваю я красіво".

А тут ще Міша підписався, 

Потрібно друга виручать. 

За весла він хутенько взявся, 

Від баб потрібно утікать.

На воду кинули човна, 

Тіла масивні погрузили, 

І млосно плеснула вода -

Чоловіки наші поплили.

Жінки скупу сльозу пустили, 

Салат кришити шас почнуть. 

Ну й що, що мужики поплили, 

Назад же скоро припливуть.

Робота тут у них кипить:

Наталчин ось кальян воняє, 

Ніно капусту вже кришить, 

А Таня - вірші все складає.

Питання витає в вишині, 

З якого все це почалось:

"Таблетку випив він чи ні?"

Бо нам вірші писать прийшлось.

Таблетки всі до рук взяли, 

Бо старість нас наздоганяє, 

В стакани пиво налили:

Так пенсія відпочиває.

___________________________

Життя - то подорож

Подорожуйте і відпочивайте,
Цінуйте кожну неповторну мить.
І наперед нічого не плануйте.
Тепер сьогодні треба вміти жить.

У нас такі місця є пречудові:
Високі гори, ріки й полонини.
Яскраві краєвиди кольорові.
Найкраща наша ненька-Україна!!!

Тяжкі для нас часи зараз настали.
День прожили - і Богу слава.
Я думаю, того на нас й напали,
Бо очі муляла квітуча молода держава.

Ви скажете, що все це не на часі,
Коли з ракет й шахедів підлих злива.
А воїн так сказав мені на разі:
"За те й воююєм ми, щоб ви жили щасливо".

_______________________

Невідомість

Біжиш, клопочешся про щось буденне,
Складаєш плани, на роботу йдеш.
А потім - вибух, й знову незбагненне
Відчуття прірви - з ним тепер живеш.

І страхом це назвати вже не можна.
Ніби над паморозним грунтом ти летиш.
І стигне в тілі клітиночка кожна.
Нема думок,  як в невагомості висиш.

І що робити далі - пазл складаєш.
Триматися уже немає більше сили.
Від невідомості сховатися бажаєш.
І тихо шепчеш: "Господи, помилуй".

________________________

Життя як мить

Все змінюється, приходять нові люди.
Так, як було, ніколи вже не буде.
Життя, як потяг, мчить в далекі далі.
Хтось на зупинці зійде, хтось поїде далі.

Не буде поряд друзів і колись коханих,
Не повторить емоцій й зустрічей бажаних.
Із кимсь доріжки розійдуться  назавжди.
Хтось закарбує  слід в душі і піде в засвіти.

Усе потрібно нам сприймати, як миттєве:
Важливе дуже  й зовсім несуттєве.
Згадай про Соломонове кільце оте
І напис: "Все проходить, і оце пройде".

Усім відомо, що життя наше буремне.
Тож час відміряний не витрачай даремно.
Хоч падаєш та підіймайся, треба далі йти.
Плач і радій, допоки відчуваєш, живий ти.

_______________________________________________

Божий суд (пам'яті Олександра Гошилика)
Драматичний етюд

Пролог

Сльози скорботи

Ідуть у вічність наші соколи. 
Красиві, веселі й сміливі були. 
Хтось лИшив дружину, дітей, маму й тата, 
А хтось і не встиг  на  рушник білий стати. 

Плакуча верба на них споглядає:
Їм дім будувати б, ростить діточок.
Печаль у повітрі, як ворон, літає,
І вітер схиляє голівки квіток.

Живим коридором ми їх зустрічаєм, 
В дорогу на небо навік проводжаєм.
І знає кожен, що герої не вмирають.
Пам'ять - жива, а вони - спочивають.

Божий суд

Клятий Мольфар: Я мертвий? Вже мене немає?
Бог: Чи так важливо зараз це для тебе?
Клятий Мольфар: Я болю вже не відчуваю.
Бог: Немає болю тут на небі.

Клятий Мольфар: А далі що, цього я не побачу?
Коли вже буде вільна Україна?
Бог: Та ти - мольфар. Чому ж не передбачив?
Чому не передбачив, що загинеш?

Клятий Мольфар: Я Олександр Гошилик із Долини.
З Франківщини до тебе я прийшов.
Бог: Я знаю все, під Бахмутом загинув.
Міст через вічність ти вже перейшов.

Клятий Мольфар: Дорогою сюди ішло багато:
Були військові  й мирні люди.
Бог: Важкі часи зараз настали.
Панує чорне горе всюди.

Клятий Мольфар: Тут так спокійно, ароматні квіти,
Я чую ангельські  пісні.
Бог: Співають то невинно убієнні діти,
Дитинство обірвали  їм ракети в сні.

Клятий Мольфар: Ти будеш тут тепер мене  судити.
За справи добрі і гріхи земні?
Бог: Тож говори, життя як жив ти,
Всю правду розкажи мені.

Клятий Мольфар: Я вболівав за долю України.
Майдан і Іловайськ пройшов.
За нашу неньку я загинув.
Тут спокій вічний я знайшов.

Пригадую, коли з котла тікали,
Повірили в дароване спасіння,
І голод кавунами втамували,
Надіючись на Боже провидіння.

"З Богом бився я в серці затято",
І крізь пекло проходив не раз.
Хотів жити, не думав вмирати.
"Життя прекрасне",  - твердив повсякчас.

Бог: Ти заповідь порушив Божу
"Не вбий", що скажеш ти на це?
Цього пробачити не можна.
Як спокутуєш гріх ти цей?

Клятий Мольфар: Скажу я так: коли прийшли вбивати
Твою родину, друзів, побратимів,
Миттєвий  вибір: маєш захищатись,
Або вбиваєш ти, або загинув.

Бог: І за мольфарство запитаю.
Це гріх великий, чи про це не знав?
Клятий Мольфар: З чаклунством зовсім я не знаюсь.
Це мій псевдонім, вірші я писав.

З окопів у мирське життя
Летіло слово зболене моє.
Розповідав про воїнське буття.
Всю правду, без прикрас, як є.

Бог: То ти - митець? Для них відкриті двері раю.
Іди на світло. Всі гріхи прощаю.

Епілог

Не затріпоче прапор   на моїй могилі.
Безвісно зникла  плоть, душа ж - на небі.
За волю України героїчно я загинув.
Не плачте, рідні, плакати не треба.

Теплим дощем  повернуся із хмари,
Постукаю радісно в рідне віконце.
Ви вірте:  настане той час незабаром
Зійде над світом українське сонце!

__________________________________________

СПА-салон для зіроньок

Всі п'ятницю чекають з нетерпінням:

Пропарити кістки й спустити пар.

Відпочивати добре ми умієм.

Для цього маєм особливий дар.

Маринка наша, добра й мила.

Поллє каміння, дровенят до грубки вкине.

І наливати порівну коньяк уміє.

Нікого не пропусте й не обділить.

Наталочка кальян розпалить.

Почне триндіти без угаву.

Усіх розвеселить, себе похвалить.

Ну і підколе,  то для неї звична справа.

Танюшка - кухарка наша уміла,

Яства свої все виставля на стіл:

Котлети і закруточки - тече вже слина.

І з нею відпочинок наш - це пир.

Горобченя - то наш надійний  казначей.

І рахувати вміє кошти дуже гарно.

Та потім ми іх виманемо в неї,

Коли захочем відпочить шикарно.

Світланка - то свята людина.

Всім посміхнеться, кавою натреться.

А груди в неї, як достиглі дині.

П'є чай, і інше все, що тільки  п'ється.

Чекаємо ми з нетерпінням Валентину.

Запізнюється, як завжди, та прийдЕ.

У рюкзачку - сосиски і коньяк до пива.

Що до кондиції нашу Тетянку доведе.

А лікарка, як завжди, париться не буде.

Для неї просто в кайф оця компанія яскрава.

Із Танею цигарочку в каптьорці скуре,

І розповість нам всім історію цікаву.

Ну і про Чаленко сказати треба.

Сидить тихенько, посміхається і п'є.

А ноги має довжелезні  від землі до неба.

Тут заздрити не треба, є, що є.

Будьонівка - не просто в баню шапка.
Це прізвище в неї таке.
Ця дівчина вся справжня до останку.
Проста і щира, і горілку, як коняка п'є.

А Ірка - наша ручка золота,

Точена фігурка, до чану пірнає.

Модниця вона у нас  ще та:

Трусів, як у неї, ні в кого немає.

Вікуся гостя хоч тепер рідка.

Її приїзду "баня" завжди рада.

У неї місія  дуже складна.

Зате і залицяльників бригада.

А зіронька-Руся в нас рідко буває.

Знак має примітний на грудях вона.

Там квітка рожева росте й розквітає..

Позитив нам дарує ця жінка-весна.

Тетяна, як завжди, нам анекдоти траве.

Накатить пива, коньячку скуштує.

Зачистить стіл - її то справа.

Ще й конкурс на цицьки влаштує.

Найбільше шкода тут таксистів.

Для багатьох із них не новина:

Послухати прийдеться разів триста

Ту пісню, що "вона, сидітиме сумна".

________________________________________

Самореабілітація

Чи вперше ти зіходиш на Голгофу?
Чи хрест твій легшим був колись?
Чи краплі крові замість поту
Із часом на чолі вже запеклись?

Чи вперше рве печінку орел чорний?
За те, що ти вогонь добра  в руках несеш?
Колами пекла по життю  іти тобі до скону,
І там ти  сили, щоб воскреснуть, набереш.

Чи вперше Янус посміхається дволикий?
В людській подобі випробовує тебе?
А ти міцнієш і на подив превеликий
Як пазл складний збираєш знов себе.

Чи вперше ти нещирість і образи бачиш?
Людське болото не тягло й раніш на дно?
Провини всі колись забудеш і пробачиш.
Все це було й повториться не раз ще  всеодно.

Розчаруватись і зламатись дуже просто.
Із лабіринту знайти вихід - то складніш.
А перепон до фінішу ще буде доста.
Тож Феніксом, що з попелу зліта, ставай скоріш.

_____________________________________________

Закономірність

Життя не раз крила мої ламало.

Складала іспит я на витривалість.

Та проживаю я його яскраво

Для себе, не комусь на заздрість.

Пірнала до коралів в Червоному морі.

Сахарою на квадроциклі мчала.

Збирала афини у мальовничих  горах,

Красу величної  Говерли я пізнала.

Із часом мудрість додається в досвід.

Оцей би розум та раніше мати.

Але тоді б було усе занадто просто.

І не навчилась би я з попелу злітати.

Хтось поруч йде: й коли весна радіє,

Й тоді, як буревій  гілки ламає люто.

Чиясь порада зимнє серце відігріє.

А з кимсь дороги розійшлися круто.

Хтось підбадьорить і поверне віру

У те, що смуга біла ось почнеться.

А хтось загонить в сумніви довіру,

Й надія в краще знову похитнеться.

Не перестану дякувать, за те, що маю.

Усе потрібне, щоб емоції бурлили.

Я істину одну збагнула й точно знаю:

Закономірно сонце сяє після зливи.

___________________________________________

Випускникам - 2026

Дорогі  і рідні наші випускники,
Сьогодні в день такий святковий
Зібрались друзі, вчителіі й батьки
Слова напутні вам сказать чудові.

Ось і настав прощальний час,
Луна  дзвінок  востаннє нині.
Ми відпускаємо сьогодні Вас,
Попереду - шляхи широкі  й горизонти сині.

Злітають пташки з теплого гнізда.
Бо крила  мають сильні і  міцні.
І сум легенько нас сьогодні огорта.
Пишатись вами завжди будем ми.

Творили, веселі тіктоки знімали,
Долали труднощі нелегких днів.
Хоч доля всіх по світу розкидала
Та не втрачали ми надій і мрій.

Гортали сторінки чудових днів.
Граніт науки гризли, в конкурсах змагались.
І поряд з вами завжди були ми
Коли зростали й професійно розвивались.

Офлайн й онлайн навчались ми.
І вміння ШІ хитренько нам допомагало
Та головне, що ми були Людьми
Тепло сердець у сховищах нас зігрівало.

Не просто учні ви для нас були
Турботою й любов'ю вас ми огортали.
Ви - наші любі  доньки і сини.
За ці роки родиною ми стали.

Вам побажати від душі  хотіли
Мирного неба й не знали щоб біди.
Реалізувати  щоб себе зуміли
Й щасливими щоб завжди були.

Любіть Україну всією душею
Червоні маки у пшеничних полях.
Пишайтеся родом й мовою своєю.
І співом солов'я у зелених гаях.

Нехай Господь оберігає вас  усюди,
Доля дарує  радість і успіх в усьому.
Щоб поряд були надійні й добрі люди.
Й приходьте сюди, як до рідного дому.

___________________________________________

Життєвий баланс

Мабуть, це кожен із нас добре знає,

Я переконувалась також не раз:

Якщо у тебе десь у чомусь убуває,

Поповниться іншим життєвий баланс.

Святе місце пустим ніколи не буває.

І, що не робиться, то все на краще.

Ці мудрості нехай ніхто не забуває:

Втратиш одне, отримаєш - найкраще.

Тож стукати не слід в закриті двері.

Ключі не варто підбирати до замків.

Умій поставить крапку на папері

Й почни писати повість нових днів.

Тетяна Лісовенко, 09.07.2026

_________________________________________

Війна...

Війна… Для когось це – просто слово, а для когось – душевний біль і щем. Знаходячись територіально віддаленими від зони бойових дій, ми маємо щастя лише спостерігати за кровопролитними подіями через скло блакитних екранів, глибоко не впустивши їх до свого серця. А хтось це бачив на власні очі: і громовиці вибухів, і чорні фонтани землі, і вогненно-пекучі спалахи. Хтось розповідав безкінечні життєві історії з буденними перипетіями, казусами і смішними побрехеньками, надіями і планами на майбутнє. А за мить - застиглий погляд, безвільно звішена з носилок рука, як зламане крило. Хтось це бачив - кінець життя? І серце холонуло від незрозумілості і невіри, від жалю і невідомості, що чекала попереду.
.....................

Відчай

(чому людина відважується на самогубство?)

Чому іноді людина вирішує, що життя повинно зупинити свій відлік на її годиннику років, чому не цікаво слухати вранішній переспів пташок, дивитися на яскраво-зелену травицю, білі перлинисті хмари на блакитному небі, вдихати запах польових квітів?
Можливо, не вистачило любові ближніх, взаєморозуміння, поради, теплих слів?
Не було поруч людини, яка б подарувала віру в себе, бажання побачити, що буде далі, там, у майбутньому.
Зневіра? Відчай? Усвідомлення своєї непотрібності? Біль  від різкого слова?
Чому?
А час - всемогутній. Він лікує будь-які глибокі рани. Все зміниться потім. І буде все дуже просто і легко. Буде дивно, що все минулося.
Тільки потрібно було б зачекати. Переступити через зневіру і йти далі.
Та запізно. Когось не було поряд, саме у час відчаю...
І все закінчиться одного дня дуже  швидко. Вихором пронесеться чорна несподіванка. І все. Не буде більше нічого, для тебе. Далі всі заховаються у свої буденні турботи, так, ніби і не було тебе поряд. Ось вона - всемогутня порожнеча.
Залишиться тільки біль і незрозумілість у серцях рідних і близьких? Тебе їм дуже не вистачатиме. Ти поставив їм у серце печатку смутку і пекучого болю втрати навічно.
Люди. Не будьте сліпими і глухими. Будьте уважними до слів, тривог, емоцій ближніх. Їм потрібна ваша рука, що вчасно погладить їхнє волосся і вгамує смутні думки.

................................................................. 

СПОВІДЬ ЛЯЛЕЧКИ І СТРАХИ МЕТЕЛИКА АБО ПІЗНЄ КОХАННЯ

          Я довго сиділа в коконі. Така собі забута всіма лялечка, яка чекала тепла, щоб почати перетворюватися на метелика. І тут через стінки твердої оболонки почало проглядатися нечітке світло. То від вогника, що горів не заради чогось, а просто - буденно для життєвих потреб. Поряд не було іншого джерела тепла окрім цього. І я повірила у проведіння: сама доля спрямувала мені ці життєдайні промені. 

          Я почала потихеньку вибиратися з темряви своєї схованки, розправляти невпевнено крильця, а потім спробувала підлетітити до хмар. Я це зробила! 

          Деякі квіти помітили красу моїх крилець і почали повертати до мене голівки, заманюючи скуштувати їхній солодкий нектар. Вони були яскраві,  духмяні. Але мене не цікавила їхня різнокольорова гама. 

           Мене вабив лише той вогник -  мінливий, що іноді згасав, грайливо тремтів, клубився млосним  туманним димком. Я весь час хотіла до нього ближче підлетіти, він діяв на мене заворожуюче. Але навколо нього кружляло багато інших метеликів. Яскраві язички полум'я мого вогника гралися з кожним з ним однаково весело. Мені було боляче. Адже я повірила в долю, повірила, що той вогник був призначений саме для мене, я так довго чекала на його світло. 

          Я не раз підлітала ближче, мені так хотілося погрітися в струменях його тепла. Можливо, і він помітить мене серед виру цих одноманітних несправжніх одноденок - і забризчать у мій бік благодатні палючі іскри.... 

            Вечоріло, дощило, холодніло... Лихі нічні вітри дули, мрячив нудний дощ. Вони намагалися загасити безтурботне полум'я. 

          Я вже не помічала інших метеликів, а бачила тільки безпомічне тління свого вогника. Я полечу до нього. Закрию його своїми надійними крильцями від злих буревіїв. Йому, мабуть, також самотньо, холодно і темно. Я скружляю для нього свій єдиний неповторний танок і звеселю його. І він заграє ще яскравішим полум'ям, розгориться гарячіше, піднімуться вище палкі язики вогню. 

            Цікаво?  Він оцінить красу мого леткого танка? Він відчує, що заради нього я виповзла зі свого затишного кокону і стала яскравим метеликом? Він зігріє мене чи обпалить мої довірливі  крильця?

            Одне, що тепер знаю напевне: я перетворилася із сірої лялечки на життєрадісного метелика і знову вже вмію літати. 

............................

 

ПОЧУТТЯ СТРАХУ

       Чи відчувала ви коли-небудь почуття страху? Чи боялися ви чого-небудь у житті по-справжньому? Чи ваші думки полонило це почуття повністю, керуючи вашими діями? Що таке - страх? Чи це - бажання уникнути якоїсь неприємності, зберегти своє життя? Можливо, це - почуття безвихідності, нездатності змінити обставини?
          24 лютого 2022 року я, як завжди, безтурботно спала. Прокинулася від того, що мама стукала дверцятами шафи, у паніці збирала якісь папірці, часто розмовляла з кимось по телефону. "Доню, прокидайся. Почалася війна". Спросоння  я не розуміла її слів зовсім,  її знервованості та панічних дій. Мама збирала до пакетів ліки, весь час розмовляючи з бабусею по телефону. Я написала страшну звістку в повідомленні своїй подрузі. Мама вибігла до магазину, щоб купити хліба. Я дуже переживала за неї, бо ще не розуміла, що означали ці слова: "Війна почалася".
         Потім було декілька спускань до підвального приміщення. Там зібралося дуже багато людей, не тільки мешканців нашого гуртожитку, а і з інших будинків. Всі щось обговорювали, весь час дивилися у монітори своїх гаджетів, слідкували за повідомленнями. Мама сказала, що у цей день ми набігали аж 10 км. Ми залишалися ночувати у підвалі на холодній підлозі, укрившись тонкими ковдрами. У мене почалися головні болі, нежить, кашель. Однієї ночі мама почала споруджувати ліжко із стільців і старих дверей. Всі на неї гримали, що вона занадто шумить. Люди були дуже знервовані.         
          Найстрашнішим був день, коли поряд бомба влучила в електростанцію і зникло світло. Мені було дуже страшно.  Від вибуху посипалася штукатурка із стелі. Я заспокоїла свою маму, сказала їй:  "Не бійся. Ми прожили прекрасне життя, подорожували і побачили багато цікавого". Вранці ми пішли до навчального закладу, щоб зігрітися чаєм та заварити "Мівіну". Мама весь час мовчала. Директор закладу звертався до неї, але вона не реагувала. Мене повів один дорослий чоловік до приміщення, де виготовлялися захисні сітки. Наступного дня у мене повинен бути День народження. Я допитувалася маму, чи будемо ми відзначати моє свято. Вона весь час телефонувала рідні на село і прохала, щоб нас вивезли звідси. Але відповіді були невтішні, що немає транспорту і що ніхто не наважиться зараз їхати до міста.
       Цього дня мама взяла мене за руку, і ми попрямували з закладу до гуртожитку. На щастя одна сім'я односельців їхала у нашому напрямку і погодилася забрати нас із собою. Дев'ять днів біганини до підвального приміщення, ночівлі на холодній підлозі, панічних розмов різних людей. І ось ми вже їдемо до рідні у авто. Цього разу врятувалися, але що чекає попереду?
      Я зрозуміла, що таке страх. Знаходячись у безпеці, ми ще довго не спали по ночам і прислухалися до будь-яких голосних звуків.
       Потім ми знову повернулися до своєї домівки. Обставини ніби покращилися.  Почався новий навчальний рік. Здавалося, що війна десь далеко. Але ось одного разу ми почули страшний гул за вікном, червоний промінь вдарив по стінах кімнати. Ми знову почали бігати до підвалу. Я не витримувала, розплакалася, сказала мамі, що хочу ночувати у своєму теплому ліжку, хочу ходити до школи, хочу просто мирно жити. Знову повернулося почуття невимовного страху. Я не сплю вночі і слідкую за напрямком руху ракет, бо боюся прогавити той момент, коли потрібно буде бігти до сховку.
        Більшість українців зараз живуть так: з почуттям невизначеності, невідомості і страху. Ми не знаємо, що робити далі, чи прокинемося зранку. Ворог діє на нашу психіку, збільшуючи кількість повітряних тривог, особливо вночі, щоб не давати нам спокійно спати. Чи зможе нас зламати це почуття страху? Страх, як холод, стигне у грудях, заволодіваючи думками, заполонюючи наше життя. Але я сподіваюся, що колись все це минеться. Ми знову будемо жити у мирній країні, ходити до школи, подорожувати, спілкуватися з друзями. Віра у перемогу дає нам силу і надію.

_________________________________________________________________

Світ подорожей (від імені доньки)

Сьогодні я хочу поділитися з вами частинкою свого життя, а саме: розкрити цікавий світ подорожей. Мене звати Маргарита. Мені 15 років. Із двох з половиною років я почала подорожувати Україною разом зі своєю мамою Тетяною. Я була зовсім маленькою. Перші наші подорожі - це  літні відпочинки на морі. Теплий пісок, світ розваг, безмежна блакить моря і всеохоплюючий спокій - такі спогади залишилися про ті безтурботні часи. Ми пірнали в блакитну морську воду, грілися на сонечку, а вечорами мандрували людяними вулицями, осяяними безліччю різнокольорових вогників. Любили купити молочні коктейлі і смачні чебуреки та скуштувати їх біля моря, споглядаючи на місячну доріжку, що заворожуюче тремтіла на хвилях. А потім ми сідали до казкового потягу і мчали по доріжкам курортного містечка. Пам'ятаю, як я боялася медуз. Їх іноді було дуже багато. Одного разу ми з мамою запливли досить далеко, коли я побачила медузу, то запручалася на надувному матраці та пірнула у воду. Добре, що поряд був чоловік, який добре вмів плавати. Він допоміг нам добратися до берега. А ще я спробувала безліч розваг:  була всередині великого надувного шару, який переміщався по морській гладі. Ми плавали на катері, на банані і пірнали у відкритому морі. Перші наші подорожі  були до  Кирилівки, потім побували на Арабатській Стрілці, згодом  відвідали Залізний порт, Щасливцеве, скупалися' у рожевому озері Сиваш. Дивно було, що там всі трималися на поверхні води, бо вона була занадто соленою. Останні роки кожного місяця серпня ми їздили до рідні в Херсон. Згадую чудовий парк динозаврів, де звірі були наче живими: м'якенькі, рухалися, подавали, ніби з давнини, свої дивні голоси. Ми сідали на баржу і пливли Дніпром. По обидва боки розкинулися чудові краєвиди з безліччю прекрасних будиночків. А ще мені дуже подобалося відпочивати на причалі родинного дачного будиночку. До нього ми добиралися вранці на катері. Навкруги був сірий туман. Дідусь пильно  придивлявся та вправно кермував. А ми задоволено ловили теплий бриз щедрого Дніпра. Я одягала безпечний жилет і пірнала у воду з дерев'яного помосту. Там був райський куточок: ріс виноград, айва і безліч всякої городини. Я гойдалася на дерев'яному кріслі та їла черешні з мисочки і спостерігала, як по безмежній річній далі
безперервно снували різної довжини  байдарки, ритмічно гортаючи воду веслами. Одного разу, повертаючись з дачі, ми побачили на дорозі черепаху. Підібрали її і привезли до подвір'я родичів. Але потім почався дощ, ми всі забігалися і не помітили, як наша знахідка втекла від нас. Це були прекрасні часи!
Але ще більш цікавішою видалася мандрівка до Єгипту. Вперше я подорожувала на літаку. Це просто неймовірно дивитися, як піднімаєшся все вище і вище над хмарами, а потім споглядати всю цю сніжну красу під собою. Перше, що кинулося в очі перед виходом з аеропорту,  -  це незвичні дерева, які нахиляли свої маківки в один бік за подувом вітра. А далі почався захоплюючий світ пізнання іншої країни. Де ми тільки не були, чого ми тільки не спробували, якими розвагами тільки не тішилися! Каталися на багах, джипах і верблюдах по палючій  Сахарі, плавали на пирозі по Нілу, спускалися в таємничий світ стародавніх гробниць. Мама навіть зайнялася дайвінгом у  Єгипетських Мальдівах та милувалася там коралами і різнокольоровими рибками. Ми проходилися алеями  піщаних скульптур, побували в океанаріумі, де за склом плавали найдивовижніші морські жителі. Також побачили екзотичних тварин, які тішилися на райських краєвидах. Ми відвідали  бананову ферму, блукали серед пальм, на яких важкими гронами висіли недостиглі фрукти. Скуштували медові банани, не так,  як у нас в магазинах.  А ще бачили, як виробляють справжні шедеври в скляній майстерні. Цікаво також було спостерігати за виготовленням парфумів і віджимом олій на професійній фабриці.
Та найбільше вразив Карнакський Храм. Мовчазні поважні скульптури Сфінксів чатували на вході.

Велична скульптура Колоса Родоського сягала неба. Від розмитих фресок на кам'яних стінах віяло загадковістю.
Але найбільша пригода сталася біля скульптури жука Скарабея. За повір'ям, навколо нього потрібно було обійти декілька разів, щоб збулося задумане бажання. У той день було дуже спекотно, всі туристи вже втомилися і відійшли від задумки намотувати кола навколо Скарабея. Але ми з мамою не здавалися і довго ходили навколо Жука,  стікаючи ріками поту. Ми ледь не втратили свідомість. Якби ж то ми знали тоді,  яке потрібно було загадувати бажання?
Ми наче побували у казці. Але ж як радісно було споглядати при поверненні з височини краєвиди України, де яскраві зелені смуги межували із жовтими. Це зовсім не йде ні в які порівняння з жовто-коричневими безжиттєвими єгипетськими піщаними барханами. Наша ненька-Україна найкраща і наймальовничіша у світі!
Коли почалися у нашій країні сумні і страшні дні, і одного разу ми перебували з мамою в сховищі, то під час гучного вибуху я пригорнулася до неї і сказала: "Мамо, не бійся і не переживай. Ми таке щасливе життя прожили, скільки побачили, навіть у Єгипті побували".
Під час війни ми також продовжували подорожувати. Пройшлися казковими вулицями чарівного Львова, побували в справжній кавовій  копальні, реберні, любувалися архітектурою старого міста. У Славському мандрували скелями Довбуша. У селі Задеревинці побували в родинній садибі Степана Бандери. А потім  -  Карпати, Буковель, Солотвино. У нас в Україні є багато чудових мальовничих місць!
Самостійно, вже без мами, я із групою однолітків відпочивала  у зимовому Буковелі. Вперше спробувала плавати на ковзанах та лижах, парилася у справжніх карпатських чанах. От вже два літа поспіль  я відпочивала у дитячому таборі  в Болгарії. Це прекрасна сонячна країна, де море розваг і тепле літнє сонце дарують незабутні позитивні емоції!
Я дуже вдячна своїй мамі за те, що вона розкрила мені дивовижний світ подорожей. І я для себе вирішила, що колись також буду так само подорожувати разом із своїми дітками.
____________________________________________________________