Війна...

Війна… Для когось це – просто слово, а для когось – душевний біль і щем. Знаходячись територіально віддаленими від зони бойових дій, ми маємо щастя лише спостерігати за кровопролитними подіями через скло блакитних екранів, глибоко не впустивши їх до свого серця. А хтось це бачив на власні очі: і громовиці вибухів, і чорні фонтани землі, і вогненно-пекучі спалахи. Хтось розповідав безкінечні життєві історії з буденними перипетіями, казусами і смішними побрехеньками, надіями і планами на майбутнє. А за мить - застиглий погляд, безвільно звішена з носилок рука, як зламане крило. Хтось це бачив - кінець життя? І серце холонуло від незрозумілості і невіри, від жалю і невідомості, що чекала попереду.
.....................

Відчай

(чому людина відважується на самогубство?)

Чому іноді людина вирішує, що життя повинно зупинити свій відлік на її годиннику років, чому не цікаво слухати вранішній переспів пташок, дивитися на яскраво-зелену травицю, білі перлинисті хмари на блакитному небі, вдихати запах польових квітів?
Можливо, не вистачило любові ближніх, взаєморозуміння, поради, теплих слів?
Не було поруч людини, яка б подарувала віру в себе, бажання побачити, що буде далі, там, у майбутньому.
Зневіра? Відчай? Усвідомлення своєї непотрібності? Біль  від різкого слова?
Чому?
А час - всемогутній. Він лікує будь-які глибокі рани. Все зміниться потім. І буде все дуже просто і легко. Буде дивно, що все минулося.
Тільки потрібно було б зачекати. Переступити через зневіру і йти далі.
Та запізно. Когось не було поряд, саме у час відчаю...
І все закінчиться одного дня дуже  швидко. Вихором пронесеться чорна несподіванка. І все. Не буде більше нічого, для тебе. Далі всі заховаються у свої буденні турботи, так, ніби і не було тебе поряд. Ось вона - всемогутня порожнеча.
Залишиться тільки біль і незрозумілість у серцях рідних і близьких? Тебе їм дуже не вистачатиме. Ти поставив їм у серце печатку смутку і пекучого болю втрати навічно.
Люди. Не будьте сліпими і глухими. Будьте уважними до слів, тривог, емоцій ближніх. Їм потрібна ваша рука, що вчасно погладить їхнє волосся і вгамує смутні думки.

................................................................. 

СПОВІДЬ ЛЯЛЕЧКИ І СТРАХИ МЕТЕЛИКА АБО ПІЗНЄ КОХАННЯ

          Я довго сиділа в коконі. Така собі забута всіма лялечка, яка чекала тепла, щоб почати перетворюватися на метелика. І тут через стінки твердої оболонки почало проглядатися нечітке світло. То від вогника, що горів не заради чогось, а просто - буденно для життєвих потреб. Поряд не було іншого джерела тепла окрім цього. І я повірила у проведіння: сама доля спрямувала мені ці життєдайні промені. 

          Я почала потихеньку вибиратися з темряви своєї схованки, розправляти невпевнено крильця, а потім спробувала підлетітити до хмар. Я це зробила! 

          Деякі квіти помітили красу моїх крилець і почали повертати до мене голівки, заманюючи скуштувати їхній солодкий нектар. Вони були яскраві,  духмяні. Але мене не цікавила їхня різнокольорова гама. 

           Мене вабив лише той вогник -  мінливий, що іноді згасав, грайливо тремтів, клубився млосним  туманним димком. Я весь час хотіла до нього ближче підлетіти, він діяв на мене заворожуюче. Але навколо нього кружляло багато інших метеликів. Яскраві язички полум'я мого вогника гралися з кожним з ним однаково весело. Мені було боляче. Адже я повірила в долю, повірила, що той вогник був призначений саме для мене, я так довго чекала на його світло. 

          Я не раз підлітала ближче, мені так хотілося погрітися в струменях його тепла. Можливо, і він помітить мене серед виру цих одноманітних несправжніх одноденок - і забризчать у мій бік благодатні палючі іскри.... 

            Вечоріло, дощило, холодніло... Лихі нічні вітри дули, мрячив нудний дощ. Вони намагалися загасити безтурботне полум'я. 

          Я вже не помічала інших метеликів, а бачила тільки безпомічне тління свого вогника. Я полечу до нього. Закрию його своїми надійними крильцями від злих буревіїв. Йому, мабуть, також самотньо, холодно і темно. Я скружляю для нього свій єдиний неповторний танок і звеселю його. І він заграє ще яскравішим полум'ям, розгориться гарячіше, піднімуться вище палкі язики вогню. 

            Цікаво?  Він оцінить красу мого леткого танка? Він відчує, що заради нього я виповзла зі свого затишного кокону і стала яскравим метеликом? Він зігріє мене чи обпалить мої довірливі  крильця?

            Одне, що тепер знаю напевне: я перетворилася із сірої лялечки на життєрадісного метелика і знову вже вмію літати. 

............................

 

ПОЧУТТЯ СТРАХУ

       Чи відчувала ви коли-небудь почуття страху? Чи боялися ви чого-небудь у житті по-справжньому? Чи ваші думки полонило це почуття повністю, керуючи вашими діями? Що таке - страх? Чи це - бажання уникнути якоїсь неприємності, зберегти своє життя? Можливо, це - почуття безвихідності, нездатності змінити обставини?
          24 лютого 2022 року я, як завжди, безтурботно спала. Прокинулася від того, що мама стукала дверцятами шафи, у паніці збирала якісь папірці, часто розмовляла з кимось по телефону. "Доню, прокидайся. Почалася війна". Спросоння  я не розуміла її слів зовсім,  її знервованості та панічних дій. Мама збирала до пакетів ліки, весь час розмовляючи з бабусею по телефону. Я написала страшну звістку в повідомленні своїй подрузі. Мама вибігла до магазину, щоб купити хліба. Я дуже переживала за неї, бо ще не розуміла, що означали ці слова: "Війна почалася".
         Потім було декілька спускань до підвального приміщення. Там зібралося дуже багато людей, не тільки мешканців нашого гуртожитку, а і з інших будинків. Всі щось обговорювали, весь час дивилися у монітори своїх гаджетів, слідкували за повідомленнями. Мама сказала, що у цей день ми набігали аж 10 км. Ми залишалися ночувати у підвалі на холодній підлозі, укрившись тонкими ковдрами. У мене почалися головні болі, нежить, кашель. Однієї ночі мама почала споруджувати ліжко із стільців і старих дверей. Всі на неї гримали, що вона занадто шумить. Люди були дуже знервовані.         
          Найстрашнішим був день, коли поряд бомба влучила в електростанцію і зникло світло. Мені було дуже страшно.  Від вибуху посипалася штукатурка із стелі. Я заспокоїла свою маму, сказала їй:  "Не бійся. Ми прожили прекрасне життя, подорожували і побачили багато цікавого". Вранці ми пішли до навчального закладу, щоб зігрітися чаєм та заварити "Мівіну". Мама весь час мовчала. Директор закладу звертався до неї, але вона не реагувала. Мене повів один дорослий чоловік до приміщення, де виготовлялися захисні сітки. Наступного дня у мене повинен бути День народження. Я допитувалася маму, чи будемо ми відзначати моє свято. Вона весь час телефонувала рідні на село і прохала, щоб нас вивезли звідси. Але відповіді були невтішні, що немає транспорту і що ніхто не наважиться зараз їхати до міста.
       Цього дня мама взяла мене за руку, і ми попрямували з закладу до гуртожитку. На щастя одна сім'я односельців їхала у нашому напрямку і погодилася забрати нас із собою. Дев'ять днів біганини до підвального приміщення, ночівлі на холодній підлозі, панічних розмов різних людей. І ось ми вже їдемо до рідні у авто. Цього разу врятувалися, але що чекає попереду?
      Я зрозуміла, що таке страх. Знаходячись у безпеці, ми ще довго не спали по ночам і прислухалися до будь-яких голосних звуків.
       Потім ми знову повернулися до своєї домівки. Обставини ніби покращилися.  Почався новий навчальний рік. Здавалося, що війна десь далеко. Але ось одного разу ми почули страшний гул за вікном, червоний промінь вдарив по стінах кімнати. Ми знову почали бігати до підвалу. Я не витримувала, розплакалася, сказала мамі, що хочу ночувати у своєму теплому ліжку, хочу ходити до школи, хочу просто мирно жити. Знову повернулося почуття невимовного страху. Я не сплю вночі і слідкую за напрямком руху ракет, бо боюся прогавити той момент, коли потрібно буде бігти до сховку.
        Більшість українців зараз живуть так: з почуттям невизначеності, невідомості і страху. Ми не знаємо, що робити далі, чи прокинемося зранку. Ворог діє на нашу психіку, збільшуючи кількість повітряних тривог, особливо вночі, щоб не давати нам спокійно спати. Чи зможе нас зламати це почуття страху? Страх, як холод, стигне у грудях, заволодіваючи думками, заполонюючи наше життя. Але я сподіваюся, що колись все це минеться. Ми знову будемо жити у мирній країні, ходити до школи, подорожувати, спілкуватися з друзями. Віра у перемогу дає нам силу і надію.

_________________________________________________________________

Світ подорожей (від імені доньки)

Сьогодні я хочу поділитися з вами частинкою свого життя, а саме: розкрити цікавий світ подорожей. Мене звати Маргарита. Мені 15 років. Із двох з половиною років я почала подорожувати Україною разом зі своєю мамою Тетяною. Я була зовсім маленькою. Перші наші подорожі - це  літні відпочинки на морі. Теплий пісок, світ розваг, безмежна блакить моря і всеохоплюючий спокій - такі спогади залишилися про ті безтурботні часи. Ми пірнали в блакитну морську воду, грілися на сонечку, а вечорами мандрували людяними вулицями, осяяними безліччю різнокольорових вогників. Любили купити молочні коктейлі і смачні чебуреки та скуштувати їх біля моря, споглядаючи на місячну доріжку, що заворожуюче тремтіла на хвилях. А потім ми сідали до казкового потягу і мчали по доріжкам курортного містечка. Пам'ятаю, як я боялася медуз. Їх іноді було дуже багато. Одного разу ми з мамою запливли досить далеко, коли я побачила медузу, то запручалася на надувному матраці та пірнула у воду. Добре, що поряд був чоловік, який добре вмів плавати. Він допоміг нам добратися до берега. А ще я спробувала безліч розваг:  була всередині великого надувного шару, який переміщався по морській гладі. Ми плавали на катері, на банані і пірнали у відкритому морі. Перші наші подорожі  були до  Кирилівки, потім побували на Арабатській Стрілці, згодом  відвідали Залізний порт, Щасливцеве, скупалися' у рожевому озері Сиваш. Дивно було, що там всі трималися на поверхні води, бо вона була занадто соленою. Останні роки кожного місяця серпня ми їздили до рідні в Херсон. Згадую чудовий парк динозаврів, де звірі були наче живими: м'якенькі, рухалися, подавали, ніби з давнини, свої дивні голоси. Ми сідали на баржу і пливли Дніпром. По обидва боки розкинулися чудові краєвиди з безліччю прекрасних будиночків. А ще мені дуже подобалося відпочивати на причалі родинного дачного будиночку. До нього ми добиралися вранці на катері. Навкруги був сірий туман. Дідусь пильно  придивлявся та вправно кермував. А ми задоволено ловили теплий бриз щедрого Дніпра. Я одягала безпечний жилет і пірнала у воду з дерев'яного помосту. Там був райський куточок: ріс виноград, айва і безліч всякої городини. Я гойдалася на дерев'яному кріслі та їла черешні з мисочки і спостерігала, як по безмежній річній далі
безперервно снували різної довжини  байдарки, ритмічно гортаючи воду веслами. Одного разу, повертаючись з дачі, ми побачили на дорозі черепаху. Підібрали її і привезли до подвір'я родичів. Але потім почався дощ, ми всі забігалися і не помітили, як наша знахідка втекла від нас. Це були прекрасні часи!
Але ще більш цікавішою видалася мандрівка до Єгипту. Вперше я подорожувала на літаку. Це просто неймовірно дивитися, як піднімаєшся все вище і вище над хмарами, а потім споглядати всю цю сніжну красу під собою. Перше, що кинулося в очі перед виходом з аеропорту,  -  це незвичні дерева, які нахиляли свої маківки в один бік за подувом вітра. А далі почався захоплюючий світ пізнання іншої країни. Де ми тільки не були, чого ми тільки не спробували, якими розвагами тільки не тішилися! Каталися на багах, джипах і верблюдах по палючій  Сахарі, плавали на пирозі по Нілу, спускалися в таємничий світ стародавніх гробниць. Мама навіть зайнялася дайвінгом у  Єгипетських Мальдівах та милувалася там коралами і різнокольоровими рибками. Ми проходилися алеями  піщаних скульптур, побували в океанаріумі, де за склом плавали найдивовижніші морські жителі. Також побачили екзотичних тварин, які тішилися на райських краєвидах. Ми відвідали  бананову ферму, блукали серед пальм, на яких важкими гронами висіли недостиглі фрукти. Скуштували медові банани, не так,  як у нас в магазинах.  А ще бачили, як виробляють справжні шедеври в скляній майстерні. Цікаво також було спостерігати за виготовленням парфумів і віджимом олій на професійній фабриці.
Та найбільше вразив Карнакський Храм. Мовчазні поважні скульптури Сфінксів чатували на вході.

Велична скульптура Колоса Родоського сягала неба. Від розмитих фресок на кам'яних стінах віяло загадковістю.
Але найбільша пригода сталася біля скульптури жука Скарабея. За повір'ям, навколо нього потрібно було обійти декілька разів, щоб збулося задумане бажання. У той день було дуже спекотно, всі туристи вже втомилися і відійшли від задумки намотувати кола навколо Скарабея. Але ми з мамою не здавалися і довго ходили навколо Жука,  стікаючи ріками поту. Ми ледь не втратили свідомість. Якби ж то ми знали тоді,  яке потрібно було загадувати бажання?
Ми наче побували у казці. Але ж як радісно було споглядати при поверненні з височини краєвиди України, де яскраві зелені смуги межували із жовтими. Це зовсім не йде ні в які порівняння з жовто-коричневими безжиттєвими єгипетськими піщаними барханами. Наша ненька-Україна найкраща і наймальовничіша у світі!
Коли почалися у нашій країні сумні і страшні дні, і одного разу ми перебували з мамою в сховищі, то під час гучного вибуху я пригорнулася до неї і сказала: "Мамо, не бійся і не переживай. Ми таке щасливе життя прожили, скільки побачили, навіть у Єгипті побували".
Під час війни ми також продовжували подорожувати. Пройшлися казковими вулицями чарівного Львова, побували в справжній кавовій  копальні, реберні, любувалися архітектурою старого міста. У Славському мандрували скелями Довбуша. У селі Задеревинці побували в родинній садибі Степана Бандери. А потім  -  Карпати, Буковель, Солотвино. У нас в Україні є багато чудових мальовничих місць!
Самостійно, вже без мами, я із групою однолітків відпочивала  у зимовому Буковелі. Вперше спробувала плавати на ковзанах та лижах, парилася у справжніх карпатських чанах. От вже два літа поспіль  я відпочивала у дитячому таборі  в Болгарії. Це прекрасна сонячна країна, де море розваг і тепле літнє сонце дарують незабутні позитивні емоції!
Я дуже вдячна своїй мамі за те, що вона розкрила мені дивовижний світ подорожей. І я для себе вирішила, що колись також буду так само подорожувати разом із своїми дітками.
____________________________________________________________